08 листопада 2017
Ім’я: Довженко Олександр Петрович
Дата народження: 10 вересня 1894
Дата смерті: 25 листопада 1956
Місце народження: смт Сосниця
Громадянство: Російська імперія, УНР, СРСР
Діяльність: письменник, режисер, кінодраматург, художник, акторпрозаїк, поет, драматург, публіцист
Народився 10 вересня 1894 в с. В’юнище на Чернігівщині у селянській родині.
Навчався у Сосницькій початковій школі. З 1911 року навчався у Глухівському вчительському інституті.
Після закінчення інституту у 1914 учителював у Житомирі, Києві.
У 1917 вступив до Київського комерційного інституту на економічний факультет.
Захопившись революцією, служить у петлюрівській армії. За це у 1919 засудили його до ув’язнення в концтаборах. Однак його врятували.
У 1920р. приєднався до КП(б)У, з якої згодом виключений.
У 1921р. направили за кордон на дипломатичну службу (Варшава, Париж, Лондон).
У 1922-1923рр. живе у Берліні, обіймає посаду секретаря генконсульства УСРР у Німеччині.
1923 року повернувся до Харкова, почав працювати художником-ілюстратором гозети «Вісті ВУЦВК» та каракатуристом. Відвідує засідання «Гарту», невдовзі стає співзасновником ВАПЛІТЕ.
Згодом через ВАПЛІТЕ зближується з ВУФКУ, але у Харкові у той час єдиним драматичним мистецтвом був театр, а Довженка театр не цікавив.
З 1925 року р. стажист по агітфільму «Червона Армія».
У 1926 переїздить до Одеси закінчувати фільм, де разом з Юрієм Яновським працює режисером на кінофабриці. У 1926р. створив за своїми сценаріями перші фільми «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання».
Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». «Звенигора» була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка — за цю стрічку, та згодом за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі.
У 1930р. одружується з акторкою Юлією Солнцевою.
Він створив «Землю» (1932) і повіз показувати фільм в Європу, у 1958 році кінокритика назвали «Землю» одним з 12 найкращих фільмів всіх часів і народів.
Зняв фільм «Іван» — найспірніший фільм Довженка (на тему індустріалізації, яку запропонувало йому керівництво «Українафільм»), який відняв у нього більше року життя.
У 1933р. переїздить до Москви, а потім на Далекий Схід.
У 1935р. нагороджують орденом Леніна.
На початку війни потрапляє в Уфу та до Ашхабаду. Іде добровольцем на війну, як кореспондент газети «Красная армия».
У 1943р. завершує кіноповість «Україна в огні», яку Сталін заборонив. До останніх днів живе в Москві, працює на «Мосфільмі».
25 листопада 1956р. помер у Москві.
Ім’я: Адаменко Микола Петрович
Дата народження: 20 грудня 1931 р
Місце народження: с. Загребелля
Громадянство: 
СРСР і Україна
Діяльність: поет, письменник
Освіта: КДУ ім. Т. Шевченка
Нагороди: Орден «За мужність»
Народився 1931 року на Чернігівщині. Його батько тривалий час працював головою правління місцевого колгоспу, а перед самою німецько-радянською війною очолив сільську раду. 1942 року в час фашистської окупації він був схоплений і розстріляний гітлерівцями. Для Миколи Адаменка і його малої сестрички Ліди настали скрутні часи, оскільки мати Наталія Михайлівна, тяжко працюючи у колгоспі, не могла самотужки прогодувати своїх дітей.
1950 року, після закінчення Сосницької середньої школи, вступив на філологічний факультет Київського університету, маючи у своєму творчому доробку кілька віршів, опублікованих у районній газеті. На факультет журналістики не пропустила мандатна комісія, бо «перебував на окупованій території». Рік навчався на романо-германському відділенні, відтак перевівся на українське. Брав участь у дискусіях на засіданнях університетської літературної студії.
Незабаром став об’єктом розробок МДБ. У сейфах накопичувалися надіслані його знайомими оперативні донесення. Приміром ось такі:
«Із розмов із Адаменком мені відомо, що він незадоволений колгоспним ладом, мотивуючи це тим, що його мати весь вік без просвітку ішачить у колгоспі й лишається злидаркою із злидарок»
«Він різко негативно висловлювався про писанину П.Тичини, „Київські оповідання“ Юрія Яновського, „Золототисячник“ І. Рябокляча, посилаючись на те, що у цих творах багато патоки і не проглядуються суворі реалії життя»
«Придбану мною брошуру про Грушевського і книжечку по історії України я давав читати Адаменку М., і він читав її в гуртожитку…»
«…Якось я зайшов на квартиру однокурсника Доценка Р. і застав там Адаменка, який читав „Сонячну Машину“ Винниченка. Микола Адаменко казав мені, що в Доценка читав також Єфремова „Історія української літератури“…»
До цих донесень прилучені викрадені в Адаменка конспекти, чернетки віршів, приватні листи. Всі ці матеріали стали підставою для прорисовки політичного портрета сина розстріляного фашистами радянського активіста як потенційного ворога сталінського режиму. 22 листопада 1952 року викликаний у Міністерство держбезпеки для «профілактичної бесіди», яка тривала майже добу з ночівлею в будівлі на Короленка 33. Під час цієї зустрічі Адаменко не зрікся своїх поглядів, а відверто визнав і описав їх у своїй пояснювальній записці, що визначило його майбутню долю:
Так, я сповідував ворожі існуючій владі погляди з багатьох проблем. Наприклад, я дуже скептично ставився до національної політики партії…
Я дійшов висновку, що колгоспний лад не задовольняє потреб народу…
В школах і навчальних закладах запровадити викладання тільки українською мовою…
Україна повинна лишатися в федерації, але їй має бути надана повна свобода розпоряджатися своїми багатствами і культурними цінностями.
Корінь усіх зол я вбачав у партійному керівництві. Нині в партії дуже багато чужих народові елементів, тому потрібна або чистка партії, або її перебудова…
У той час державні органи посилено готували сценарій показового політичного процесу над неіснуючою підпільною націоналістичною організацією, яка мала складатися із студентів київських вишів. Під кінець грудня у Києві прокотилася хвиля арештів студентської молоді. 29 грудня 1952 року було арештовано одногрупника Г. Волощука, з яким Микола мав довірливі стосунки і якого інформував про візит до дебістів. 14 січня 1953 року начальник 2-го відділення відділу 5-го управління МДБ підполковник Шишкін виніс постанову про арешт Адаменка (мовою оригіналу):
«Находясь на учебе в КГУ и будучи враждебно настроеным к существующему строю, высказывает антисоветские взгляды и пишет националистические стихи, с содержанием которых знакомит студентов университета. Преступная деятельность Адаменко подтверждается многими показаниями свидетелей… Исходя из этого, постановил: Адаменко Н. П., проживающего по Воздухофлотскому шоссе, № 35, кв.90, подвергнуть аресту и обыску»
На основі цієї постанови наступного дня був виписаний ордер № 4 на обшук і арешт Адаменка, який ствердив Генеральний прокурор республіки Роман Руденко. Микола відчував стеження за собою та неминучий арешт і, достроково склавши зимову сесію, потай виїхав додому на Чернігівщину. Отож дебісти мусили по морозі діставатися до глухого Загребелля, де пізнього вечора 18 січня й заарештували «втікача» і доправили його в слідчу тюрму на вулиці Короленка (Володимирській) разом із виявленим при обшуці єдиним речовим доказом його ворожої діяльності — книгою «Українська муза». Третього учасника майбутнього процесу Ростислава Доценка було арештовано 14 лютого 1953.
Слідчі МДБ прагнули зробити безкомпромісного Адаменка однією з центральних постатей містифікованого судового процесу. Про це свідчить те, що за неповні сім тижнів ув’язнення йому було вчинено аж 24 допити. Бувало, його двічі допитували на добу, аби вичавити якомога більше прізвищ якщо не приятелів, то хоча б побіжно знайомих.
Нарешті на початку квітня заарештованому студентові було пред’явлено звинувачення, в якому констатувалося:
«Адаменко Н. П., будучи враждебно настроенным к советской власти, на протяжении длительного периода времени среди своего окружения проводил антисоветскую националистическую агитацию, возводил клевету на советский строй, колхозную систему сельского хозяйства, руководителей советского государства и коммунистической партии. Выражая свою ненависть к советской власти, занимался сочинением различных антисоветских записей в стихотворной форме, а также изучал и распространял националистическую литературу»…
11 квітня 1953 року попереднє слідство було завершене й слідча справа переслана до київського обласного суду.
14 травня відбувся її розгляд на закритому судовому засіданні під головуванням судді Грабовської за участю прокурора Утіної. Разом із Адаменком судили його однокурсників Григорія Волощука і Ростислава Доценка, хоча за попереднім задумом емдебістських сценаристів на лаві підсудних поряд з університетськими «Вумниками» мали сидіти недовчені музики, художники, інженери, агрономи, сільські механізатори. Смерть Сталіна незабаром послабила терор, але за інерцією судова система ще виносила обвинувальні вироки невинним. 14 травня 1953 року суддя винесла Адаменку обвинувальний вирок за статтями 54-10 ч. 2 та 54-11 КК УРСР і засудила до 10 років таборів і трьох років обмеження в правах. Покарання відбував у концтаборі Нироблаг (Північний Урал), працював на лісоповалі.
Лише в червні 1956 року на підставі рішення Комісії президії Верховної Ради СРСР звільнений з концтабору через відсутність злочину, але не реабілітований. Довго не мав роботи. Деякий час працював вантажником на ст. Доч (Велика Доч) Борзнянського району, потім — у рідному селі в колгоспі різноробом, обліковцем, бригадиром садово-городильної бригади. Вступив до Борзнянського технікуму плодоовочівництва на заочне відділення.
Лише 1962 року після остаточної реабілітації його поновили в університеті на четвертий курс українського відділення філологічного факультету, заочно. Працював учителем української мови, літератури та музики в Полюшкинській восьмирічній школі Новгород-Сіверського району. Через 8 років переїхав у смт Сосниця, де працював учителем у середній школі ім. Довженка до виходу на пенсію.
Ім’я: Бернацький Володимир Нифонтович
Дата народження: 8 червня 1938
Місце народження: смт Сосниця
Громадянство: Україна
Освіта: Українська академія друкарства
Діяльність: митець, художник, графік, дизайнер, педагог
Народився 8 червня 1938 року, у містечку Сосниці Чернігівської області. Батько — Бернацький Нифонт Григорович, мати — Бернацька (Христич) Єфросинія Іванівна.
Член НСХУ (1988). Закінчив Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова (нині — Українська академія друкарства) (1969; кл. А. Попова, Ю. Гапона, Сільвестрова, Попова, Овчіннікова).
1964-74 — художник-конструктор Бюро виробничої естетики НДІ Хіммаш (Полтава); від 1974 — графік Полтавського художньо-виробничого комбінату. Учасник міських, республіканських (від 1978) і всесоюзних (від 1982) виставок. Персональні — у Полтаві (1999, 2002). Працює в галузі ужиткової графіки та проектування інтер’єрів. Малює також портрети, натюрморти, пейзажі та гобелени. Твори зберігаються в Полтавському краєзнавчому музеї та фондах НСХУ. Мешкає у м. Полтаві.
Інтер’єри аеропорту (1981) та автовокзалу (1982) в Полтаві; плакати — «Рівновага», «Містам — чисте небо» (обидва — 1978), «60-річчя створення СРСР», «Атмосфері бути чистою», «Кінець бліцкригу» (усі — 1982), «Перевіряй роботу якістю», «Спочатку рахувати — потім сіяти», «Пам’ятати завжди» (усі −1985); натюрморти — «Квіти» (1999), «Жовті тюльпани» (2002). У живописі надає перевагу акварелі.
В. Бернацький в 50-60-70-ті роки XX століття був генератором нових ідей, проектів, які не лише впливали на духовну ауру інтелігенції Полтави, а й замінювали обличчя обласного центру. На ювілейній виставці до 70-річчя від дня народження митця, Микола Підгорний, заслужений художник України, пригадуючи ті роки спільної праці, сказав: «Володимир Бернацький зробив революцію в дизайні минулого сторіччя. Шрифтами — творінням його рук — користується вже не одне покоління художників Полтавщини». Саме цей митець відстоював в нашому краї право особистості на свою думку, навіть на зачіску. У ті роки місцева влада вела активну боротьбу з довгим волоссям у чоловіків. І лише два товариша В. Бернацький і М. Підгорний відстояли своє право носити довге волосся, інші художники змушені були зробити короткі зачіски.
Моє знайомство з Володимиром Бернацьким відбулося під час Новорічних свят у 1997 році. Я прийшла до скульптора і художника Анатолія Івановича Величка, щоб взяти інтерв’ю для газети «Приватна справа». Як з’ясувалося, їхні майстерні були на одному поверсі. Так ми і познайомилися. Я побачила цікавого оповідача Із зовнішністю аристократа, який нагадав мені героїв Івана Тургенєва з соціально-психологічного роману «Дворянське гніздо».
Сікало Іван Михайлович
Ім’я: Сікало Іван Михайлович
Дата народження: 6 червня 1909 р
Місце народження: Сосниця
Громадянство: СРСР
Освіта: –
Діяльність: актор
Біографія
Іван Михайлович Сікало – український радянський актор і театральний режисер, Народний артист Української РСР (1960), народився 6 червня 1909 року в селищі Сосниця Сосницького повіту Чернігівської губернії.
У 1935-1941 р – актор Сталінського державного українського музично-драматичного театру (нині Донецький академічний український музично-драматичний театр). Під час окупації Донбасу німецькими загарбниками продовжував роботу в театрі.
У 1945-1948 р виступав на сцені Ізмаїльського музично-драматичного театру.
З 1948 р після об’єднання Ізмаїльського та Вінницького театрів, працював актором і режисером музично-драматичного театру ім. М. Садовського в м. Вінниця (тепер Вінницький державний академічний музично-драматичний театр ім. М. К. Садовського.
Грав у всіх п’єсах М. Зарудного: Самопал, Щупак ( «Веселка», «Мертвий бог», «Марина»).
З 1950 р займався режисурою.
Син – Юрій Сікало, головний режисер Київського державного академічного театру ляльок, народний артист України, заслужений діяч мистецтв Польщі.
Творчість
Створив понад 100 ролей. Сценічні образи створені І. Сікалом насичені соковитим українським гумором. Граючи ролі сучасників, актор підкреслював багатство думки, енергію, сміливість і принциповість радянських людей.
Ролі в театрі
- «Господар» Карпенко-Карого – Пузир
- «Сава Чалий» Карпенко-Карого – Потоцький
- «Розлом» Б. Лавреньова – Швач
- «Емілія Галотти» Лессінга – Маринелли
- Наталка-Полтавка І. Котляревського – Возний
- «Єгор Буличов та інші» М. Горького – Павич
- «Маріне» Н. Бараташвілі
- та ін.
Костирко Петро Федорович
Ім’я: Костирко Петро Федорович
Дата народження: 14 лютого 1897 р
Місце народження: с. Лави
Громадянство: СРСР
Освіта: Київський художній інститут
Діяльність: архітектор
Біографія
Петро Федорович Костирко — український архітектор, народився 2 (14) лютого 1897 року в селі Лави, Сосницького району, Чернігівської області.
Народився 2 (14 лютого) 1897 в багатому козацькому селі Лави (тепер Сосницького району Чернігівської області). У 1930 закінчив Київський художній інститут. Був учнем П. Альошина, О. Вербицького та В. Кричевського.
З 1936 року викладач Київського художнього інституту, пізніше директор Київського будівельного інституту; з 1963 року професор Київського художнього інституту. Серед учнів: Л. Прибєга, В. Кішкань.
Помер в Києві 14 лютого 1982 року. Похований на Байковому кладовищі.
Споруди
- Перша ТЕЦ у Києві, зараз Теплоелектроцентраль № 3 (у вспівавторстві з Кричевським, 1931–1936)
- житловий будинок письменників «Роліт» на вулиці Леніна в Києві (1931–1934)
- Канівський музей-заповідник Т. Г. Шевченка (в співавторстві з Кричевським, 1936–1938).
Реконструкції
- будинок історико-краєзнавчого музею (колишнє земство) в Полтаві (1960);
- будинок міськради в Києві;
- архітектурна частина надмогильних пам’ятників — архітектору О. Вербицькому (1960), письменникові Ю. Яновському (1961) в Києві (обидва — з скульптором І. Макогоном);
- пам’ятник П. Запорожцю в Білій Церкві (скульптор І. Кавалерідзе, 1971).
Власко Семен Сидорович
Ім’я: Власко Семен Сидорович
Дата народження: 1904 р
Дата смерті: 25 січня 1967 р
Місце народження: с. Кудрівка, можливо Сосниця
Громадянство: СРСР
Діяльність: кобзар
Біографія
Семен Сидорович Власко – кобзар, народився в 1904 році в селі Кудрівка, Сосницького району, Чернігівської області.
Семен Сидорович Власко народився 1904 року. Місце його народження зазначають по-різному. Так, Віктор Мішалов пише, що Власко родом із села Макіївка Ніжинського повіту Чернігівської губернії, нині Варвинського району Чернігівської області. Біографічний довідник «Мистецтво України» (Київ, 1997) місце народження Власка вказує так: село Кудрівка, нині Чернігівської області, за іншими даними – Сосниця, тепер селище міського типу.
Грати на бандурі навчився в Павла Кулика, разом з яким тривалий час мандрував і виступав. Грав також на гармоніку й бубон. Жив у селищі Ясенівка Чернігівської області, виступав на ярмарках і базарях, брав участь в етнографічних вечорах і концертах.
1925 року Дмитро Ревуцький записав од нього його власну пісню — «Було колись в Україні».
Із першою дружиною мав трьох дорослих синів. Удруге одружився із Параскою Шульгою і осів у селі Блистова, де дружина мала власну хату. А до того часу він як кобзар вів напівмандрівний спосіб життя. Кобзарював у північно-східних районах Чернігівщини (Менський, Сосницький, Новгород-Сіверський, Корюківський).
У репертуарі Власка було понад 250 пісень, серед яких «Дума про втечу трьох братів з Азова», пісні про Саву Чалого, про Байду, Морозенка. Серед учнів Євдокія Леміш та Левко Ступак. Євдокія Леміш, зокрем, розповіла:
«В той час не чутно було, щоб жінки чи дівчата грали на бандурах. І тому, коли я попросила Семена Сидоровича Власка, щоб він навчив мене грати на кобзі, він дуже здивувався. Але коли побачив, що я справді хочу навчитися грати і зрозумів, що я дуже люблю народні пісні — погодився. У нього я і навчилася виконувати деякі перші мелодії»
Наприкінці Другої світової війни Власка запросили як бандуриста та бубниста до одного з армійських ансамблів пісні й танцю, з яким пройшов до Берліна. Після війни Семен Сидорович перебивався випадковими заробітками: грав на запрошення по селах — на весіллях, храмових святах тощо. Семен Власко мав затверджений репертуар із печаткою Новгород-Сіверського райкому партії, це були в основному родинно-побутові та ліричні пісні.
З Німеччини привіз трофейний струнний музичний інструмент — цитру, яка довго лежала в Власка без ужитку, доки він її не продав сліпому кобзарю Левкові Ступаку, в якого перед тим украли бандуру. Переробивши цитру на подобу бандури, Ступак став кобзарювати з нею.
Дружина Олександра Довженка Юлія Солнцева запросила Власка на зйомки кінофільму про Довженкове дитинство — «Зачарована Десна». Він мав зіграти кобзаря Павла Кулика. Оскільки Власко не відповідав ролі своєю статурою (був малого зросту та худий), Кулика грав бандурист Володимир Перепелюк. Семен Сидорович у фільмі зіграв бубниста. Ренат Польовий відзначив після зустрічі із Власком: «Мушу сказати, що бубнист він рідкісний. Бубон у його руках прямо літає, гупаючи, дзвенячи і гудячи».
З огляду на скрутне матеріальне становище Власка, пенсійний вік і хвороби, Ренат Польовий звернувся до Новгород-Сіверської районної ради з клопотанням про призначення Власку пенсії. Звідти відповіли, що, оскільки Власко не має трудового стажу (все життя виступав у різних установах за плату згідно з домовленістю) і не втратив джерел засобів до існування (має трьох дорослих синів), то підстав для призначення йому пенсії немає. Проте правлінню колгоспу було дано вказівку надавати необхідну допомогу сім’ї Власка в разі звернення.
25 січня 1967 року Семен Сидорович Власко раптово помер від запалення очеревини внаслідок прориву виразки шлунку. Це сталося в сусідньому селі, куди Власка запросили грати на храмовому святі. Поховано в селі Блистова Новгород-Сіверського району Чергігівської області.
Ренат Польовий так охарактеризував гру Власка на бандурі:
«Бандуру мав хроматичну — славетного майстра Олександра Корнієвського. Грав Власко чудово. Особливо вражав чернігівський спосіб гри на басах, коли разом щипають два баси через октаву. Особливо хвацько й віртуозно у нього виходили танцювальні мелодії. Це він пояснював тим, що сучасні сільські слухачі більше замовляють музику веселу, жартівливі пісні та танці»
Волович Хава Володимирівна
Ім’я: Волович Хава Володимирівна
Дата народження: 7 січня 1917 р
Дата смерті: 14 лютого 2000 р
Місце народження: Сосниця
Громадянство: СРСР
Діяльність: письменник, режисер лялькового театру
Біографія
Хава Володимирівна Волович — російськомовна письменниця, автор мемуарів про табірне життя, народилася 7 січня 1917 року в селищі Сосниця, Чернігівської області.
Хава Владимировна (Вильковна) Волович родилась 7 января 1917 года в селе Сосница в еврейской семье. В 1931 году закончила семилетнюю школу и работала наборщицей в типографии, а затем литературным корректором в редакции газеты «Колхозный труд» в городе Мена Черниговской области.
Арестована 14 августа 1937 года по обвинению в антисоветской агитации и приговорена к 15 годам ИТЛ и 5 годам поражения в правах. Срок отбывала в Севжелдорлаге (лесоповал), в Мариинских лагерях (сельхозработы), в Озёрлаге, в Джезказгане. В 1942-м родила дочь, которая умерла в лагере в 1944 году. Многие годы участвовала в лагерной самодеятельности, была актрисой лагерных театров, начиная с ТЭКО под руководством А. О. Гавронского в Севжелдорлаге; организовала кукольный театр.
Освобождена 20 апреля 1953 года. После лагеря жила три года в ссылке в Красноярском крае до 1956 года. В 1957-м вернулась на родину, в город Мена. С 1958-го руководила в местном клубе кукольным театром.
Реабилитирована 28 декабря 1963 года. Умерла в Мене 14 февраля 2000 года.
Творчество
Хава Волович известна своими воспоминаниями. Она оставила очень ценные тексты — как в историческом, так и в литературном смысле. Её записки из лагеря сравнивают с рассказами Шаламова и с дневником Анны Франк. Также ею написаны рассказы и повести, которые до сих пор не опубликованы. Экземпляр воспоминаний «Повесть без названия», рассказы и документы Х. В. Волович хранятся в архиве общества «Мемориал».
Гушанский Семен Ханаанович
Ім’я: Гушанский Семен Ханаанович
Дата народження: 4 червня 1904 р
Дата смерті: 8 жовтня 1981 р
Місце народження: Сосниця
Громадянство: СРСР
Освіта: Київська театральна студія
Діяльність: актор
Біографія
Гушанский Семен Ханаанович – радянський актор і театральний діяч, заслужений артист РРФСР професор ГІТІСу, народився 4 червня 1904 року в селищі Сосниця Чернігівської губернії.
Заслужений артист РРФСР (10.04.1959).
Закінчив Київську театральну студію (1922). Протягом багатьох років працював в театрах для дітей, сприяючи творчому розвитку цих театрів.
У 1927-1930 роках – актор Першого державного педагогічного театру; виконав роль Ірода в спектаклі «Гвинтівка 492116» Крона. Один з організаторів (1930) Бауманского театру робочих хлопців (з 1936 року – 3-й Московський театр для дітей, з 1938 року – Московський театр для дітей), Гушанский був актором, директором і художнім керівником цього театру (до 1941).
У 1941-1945 роках працював в Центральному дитячому театрі; поставив спектакль «Далекий край» Шварца (1944, спільно з Окунчиковим).
З 1946 року — актор Театру імені Єрмолової.
Професор ГІТІСу, керував акторськими майстернями.
Дружина — артистка Московського театру оперети Ірина Семенова.
Пішов з життя в жовтні 1981 року. Похований на 10-ій дільниці Кунцевського кладовища Москви.
Соломон Абрамович Шнеєрсон (Сажин Зіновій Абрамович)
Ім’я: Соломон Абрамович Шнеєрсон
Дата народження: 29 травня 1903 р
Дата смерті: 26 серпня 1968 р
Місце народження: Сосниця
Громадянство: СРСР
Освіта: Київська драматична студія
Діяльність: актор
Біографія
Сажин Зіновій Абрамович (справжнє ім’я Соломон Абрамович Шнеєрсон) – радянський актор і театральний педагог, заслужений артист РРФСР, лауреат Сталінської премії за 1949 рік 3-й ступеня за виставу «Я хочу додому» в Центральному дитячому театрі, народився 29 травня 1903 року в селищі Сосниця, Чернігівської губернії.
У 1921 році закінчив Київську драматичну студію.
Сценічну діяльність почав в 1922 році в Дослідно-героїчному театрі під керівництвом Б.А.Фердінандова (Москва).
У 1924-1930 рр. працював в педагогічній майстерні Г.Л.Рошаля (з 1925 року — Педагогічний театр).
У 1930-1936 рр. – актор і завідувач літературною частиною Бауманского театру робочих хлопців, з 1936 року — 3-го Московського театру для дітей, в 1938-1941 рр. – Московського театру для дітей. З 1941 року працював в Центральному дитячому театрі.
З 1928 року вів педагогічну роботу в студії дитячої театральної самодіяльності.
У 1953-1959 рр. викладав у ВДІКу, з 1960 року працював в училище ім. Гнєсіних (курс музичної комедії), в студії при Центральному дитячому театрі.
Автор п’єс для Самодіяльним дитячого театру, статей з питань дитячого театру.
Полторацький Марко Федорович
Ім’я: Полторацький Марко Федорович
Дата народження: 28 квітня 1729 р
Дата смерті: 24 квітня 1795 р
Місце народження: Сосниця
Освіта: Києво-Могилянська академія
Діяльність: співак
Біографія
Народився 28 квітня 1729 р. в с. Сосниця (нині смт Чернігівської області). Початкову освіту здобув у латинській школі в Чернігові та духовній школі у Києві. Співав у церковних хорах. Як один із кращих був рекомендований графом О. Розумовським у Петербурзький придворний хор (1745).
1750 р. його було зараховано до італійської оперної трупи. Брав участь у виставах, зокрема виконав партію Атаманта в опері «Беллерофонт» Ф. Арайя. Був першим представником українсько-російської вокальної школи, який співав на оперній сцені разом зі славетними італійськими оперними артистами, не поступаючись їм у вокальній майстерності.
1753 р. — диригент придворного хору, відповідав за якісну підготовку, контролював навчання новоприбулих з нотної грамоти, хорового співу. З 1763 р. — директор придворної співацької капели, якою керував до кінця життя. Значну увагу приділяв музичній педагогіці, займешся навчанням дітей. Серед його учнів — М. Березов-ський, Д. Бортнянський, К. Давидов. Водночас (1750—1770) був солістом італійської опери.
Удосконалював вокальну майстерність під час стажування в Італії у кращих педагогів, співпрацював з італійськими композиторами Дж. Сарті, Б. Галуппі. Є відомості про його власні музичні твори.
Помер 24 квітня 1795 р. в Петербурзі, похований на Лазаревському кладовищі.
Виноградський Юрій Степанович
Ім’я: Виноградський Юрій Степанович
Дата народження: 5 травня 1873 р
Дата смерті: 4 березня 1965 р
Місце народження: Сосниця
Освіта: Університет св. Володимира
Діяльність: краєзнавець, архівіс, діалектолог
Біографія
Закінчив Університет св. Володимира (юридичний факультет) у Києві (1896). Відтоді працював юристом у судових установах Варшави, від 1915 – Чернігова. Один із фундаторів громад. Комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва на Чернігівщині (1917–18) та видавництва товариства «Сіверянська думка» (1917–19); 1-й голова Чернігівського губернського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини (1919); голова Чернігівської губернської архівної комісії (1920). Влітку 1920 переїхав до Сосниці, де очолив повітовий Комітет охорони пам’яток мистецтва і старовини та заснував краєзнавчий музей, який нині названо його ім’ям. Відігравав провідну роль у діяльності створеного 1921 Сосницького науково-дослідного товариства. У червні 1938 заарештований, у грудні – звільнений. Був усунутий від керівництва музеєм, але й надалі працював у ньому на посаді наукового співробітника. Досліджував археологічні старожитності Подесення, збирав пам’ятки фольклору, вивчав топоніміку, історію та географію Чернігово-Сіверщини. Неопубліковані праці зберігаються у Чернігівському історичному та Сосницькому краєзнавчому музеях.
Наукова діяльність
Досліджував діалекти і топонімію Чернігівщини («До діалектології Задесення. Говірка м. Сосниці та деякі відомості про говірки сусідніх районів», 1928; «Назви міст, сіл та річок Чернігівщини», 1957).
Народився 1873 р. у м. Сосниці Чернігівської губернії (нині — райцентр Чернігівської області). Навчався у Чернігівській гімназії та на юридичному факультеті Київського університету.
Протягом 1897–1918 рр. працював у судових установах Варшави та Чернігова. Один з фундаторів громадського Комітету по охороні пам’яток старовини і мистецтва у Чернігівській губернії (червень 1917–1918 рр.), видавничого товариства «Сіверянська думка» (грудень 1917–1918 рр.). Перший голова Чернігівського губернського Комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини (губкопмісу), створеного у квітні 1919 р. у складі губернського відділу народної освіти.
Співробітники губкопмісу на чолі з Ю. Виноградським виявляли, обстежували і брали на облік пам’ятки історії та культури, музейні збірки, приватні колекції, архіви та бібліотеки, вивчали археологічні старожитності, збирали фольклорно-етнографічні матеріали. Діяльність губкопмісу фактично поклала початок музейному та архівному будівництву на Чернігівщині у пожовтневі часи, сприяла збереженню історико-культурної спадщини, стимулювала пошук нових форм організації краєзнавчого руху. Навесні 1919 р. Ю. Виноградського було обрано головою оновленої Чернігівської губернської архівної комісії, але в умовах докорінної перебудови мережі наукових установ і створення нових дослідницьких осередків, вона невдовзі остаточно припинила своє існування.
Влітку того ж таки 1920 р. Ю. Виноградський переїхав до Сосниці, де одразу ж заснував і очолив краєзнавчий музей, з яким була пов’язана уся його подальша діяльність. Завдяки енергійним заходам Ю. Виноградського, цей заклад досить швидко здобув неабиякий авторитет далеко за межами Чернігівщини. Ю. Виноградський відігравав провідну роль в діяльності Сосницького науково-дослідного товариства, створеного на початку 1921 р. Воно складалося з двох секцій: історично-соціально-економічної та природно-математично-методичної. При товаристві виникла повітова наукова бібліотека, яка налічувала понад 2,5 тис. томів, серед яких були стародруки і рукописні книги. Проте, на зламі 20—30 рр. товариство згорнуло свою роботу, а сам Ю. Виноградський був згодом усунутий від керівництва музеєм і звинувачений у ідеологічних збоченнях.
Науково-етнографічний доробок
Краєзнавчий доробок Ю. Виноградського напрочуд розмаїтий. Він однаково успішно працював у галузі історії, археології, етнографії, топоніміки, діалектології, природознавства. Зокрема, дослідник здійснив майже суцільне обстеження старожитностей Середнього Подесення і відкрив понад 50 стоянок первісної людини, а також близько 10 давньослов’янських городищ. Впродовж багатьох років Ю. Виноградський збирав відомості про місцевих кобзарів та лірників, записував тексти фольклорних творів. Його перу належить низка студій про місцеву говірку, назви міст, сіл та річок Чернігівщини. Нарешті, Ю. Виноградському вдалося детально відтворити історію Сосниці та її околиць від найдавніших часів до початку XIX ст. Насичені фактами і цікавими спостереженнями праці Ю. Виноградського, що свого часу друкувалися у різних виданнях Академії наук України, повністю зберігають своє наукове та пізнавальне значення, а неопубліковані рукописи ще чекають на дослідників і видавців. Насамперед це стосується упорядкованого ним топонімічного словника Чернігівщини.
Помер Ю. Виноградський 4 березня 1965 р. у Сосниці. Його довге життя, сповнене незгод і випробувань, залишається зразком безкорисливого служіння науці, справжньої, синівської любові до рідного краю.
Тарасенко Василь Якимович
Ім’я: Тарасенко Василь Якимович
Дата народження: 18 квітня 1907 р
Дата смерті: 22 березня 2001 р
Місце народження: Сосниця
Освіта: Вищого інституту народної освіти (Дніпропетровськ)
Діяльність: історик, дипломат, доктор історичних наук, професор
Біографія
Василь Тарасенко народився 18 квітня 1907 року в родині селян-бідняків в селі В’юнище, яке в 1961 році увійшло в межі Сосниці. В 1912 році Василь Якимович залишився без батька. Закінчив церковно-приходську школу в селі В’юнище, семирічку та два курси педучилища в Сосниці.
В 1923-1924 роках одночасно з навчанням працював секретарем В’юнищенської сільради та комітету незаможних селян. За направленням, з вересня 1924 року – студент Вищого інституту народної освіти (місто Дніпропетровськ).
У 1926 році навчання на стаціонарі в інституті було перерване у зв’язку з направленням його на вчительську роботу в сільську місцевість. Відтоді й до початку Другої Світової війни працював на викладацькій роботі, директором школи, педучилища, державного учительського інституту.
З вересня 1933 по березень 1937 року працював у Таджикистані відповідальним секретарем комітету науки при Раднаркомі, помічником голови Раднаркому Таджикистану, начальником управління будівельних матеріалів Наркомату місцевої промисловості.
У 1939 році закінчив Київський педагогічний інститут за спеціальністю історія, у 1944 – шестимісячні курси Вищої дипломатичної школи при НКЗС СРСР.
Учасник Другої світової війни. Демобілізований у званні капітана в жовтні 1942 року у зв’язку з пораненням.
З листопада 1942 по листопад 1944 року на партійній роботі у Самарканді та Запоріжжі. У 1943-1945 роках – директор Запорізького педагогічного інституту. У 1944–1946 роках був помічником заступника Голови Ради Міністрів УРСР.
З липня 1945 по лютий 1950 року – «в закордонному відрядженні». З серпня 1945 по січень 1946 року – представник Української РСР в Європейському комітеті Адміністрації допомоги і відновлення Об’єднаних націй (ЮНРРА). З січня по листопад 1946 року представник Української РСР в Економічній і Соціальній Раді Організації Об’єднаних Націй. У 1946–1948 роках – радник Посольства СРСР у США. Входив до складу делегацій України Асамблеї ООН. У 1948–1949 роках – представник Української РСР в Раді Безпеки ООН. Був заступником Міністра закордонних справ УРСР.
У січні 1950 – грудні 1952 року – заступник відповідального редактора та член редколегії зовнішньо-політичного республіканського журналу «Сучасне і майбутнє». У жовтні 1965 – січні 1973 року – відповідальний редактор міжвідомчого республіканського журналу «Нова і новітня історія зарубіжних країн».
Василь Якимович – це яскрава постать на нивах української дипломатії, наукової та педагогічної діяльності. Саме він був одним з тих, хто закладав фундамент української дипломатичної служби після того, як Україна по закінченню Другої світової війни стала членом ООН та інших міжнародних організацій. У квітні-травні 1948 року Василь Тарасенко очолював українську делегацію на спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН з палестинської проблеми, де вирішувалось питання про створення Держави Ізраїль. Саме він на засіданні 14 травня 1948 року, завдячуючи своїй рішучості та наполегливості, вніс вирішальний вклад у її створення.
Після завершення дипломатичної служби Василь Якимович 36 років (з 1950 по 1986) працював у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, захистив кандидатську (1951, «Боротьба делегації СРСР в атомній комісії ООН за заборону атомної зброї й запровадження міжнародного контролю над атомною енергією (1946–1949 рр.)») та докторську (1959, «Атомна проблема в зовнішній політиці США 1945–1949 рр.») дисертації. Тривалий час він завідував університетським кафедрами, в тому числі нової історії (1951–1956), нової історії та міжнародних відносин (1956–1961), закладаючи школу підготовки українських фахових дипломатів, а також нової та новітньої історії (1961–1975), яка була попередницею нинішньої кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн. Василь Якимович створив власну наукову школу американістів і міжнародників, читав лекції в США та європейських країнах, куди його неодноразово запрошували розповісти про буремні дипломатичні події, активним учасником яких він був. У 1976–1986 роках працював на посаді професора кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн. За роки роботи в головному університеті України він підготував багато фахівців, серед яких є й наші земляки, в тому числі досить відомі. Науковий учень Василя Тарасенка – доктор історичних наук, професор Борис Михайлович Гончар (01.03.1945– 22.03.2015) з 1991 по 2015 рік завідував кафедрою нової та новітньої історії зарубіжних країн і продовжував традиції кафедральної школи американістів.
У 1998 році, коли урочисто відзначалося 50-річчя утворення держави Ізраїль, на запрошення Прем’єр-міністра Ізраїлю Василь Якимович відвідав країну в якості почесного гостя. Разом з Василем Якимовичем Ізраїль відвідали його син Олег Васильович і донька Наталія Василівна. 28 квітня – 1 травня 1998 року вони побували в Єрусалимі, Тель-Авіві, Нетанії і Хайфі. Відвідали урочисті заходи, зустрілися з земляками з України, з ветеранами Другої світової війни.
Після відвідин Ізраїлю Василь Тарасенко зробив заяву: «Ми переповнені захопленням від побаченого і почутого. Ми отримали можливість спостерігати дуже багато явищ, про існування яких у нас було лише туманне уявлення. Так, дійсно, Ізраїль – це чудо, перлина Близького Сходу. Перетворені пустеля, пісок і камінь на квітучий сад. Особисто мені це доставило найбільше задоволення. Я випробував здивування, захоплення і заздрість, але заздрість у доброму розумінні, – чому моя країна – Україна, що володіє природними багатствами, не може повторити чудо Ізраїлю? Можу лише втішити себе мрією, що і в Україні станеться диво. Я безмірно радий, 3 що в травні 1948 року відіграв певну роль у зриві плану створення єдиної арабо-єврейської держави і тим самим вніс свій особистий внесок у створення Держави Ізраїль».
Василь Якимович упродовж кількох років незмінно працював ректором Київського міського народного університету міжнародних відносин, у 90-ті роки минулого століття створив і очолював міжнародний благодійний фонд «Україна-Ізраїль». Цей фонд багато зробив для розвитку економічних і культурних зв’язків між двома країнами.
Його ім’я занесене до книги «Тисяча найвидатніших осіб у світовій історії», яка була видана в 70-ті роки минулого століття в США.
Помер Василь Якимович 21 березня 2001 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі столиці.
Амитин-Шапиро Залман Львович
Ім’я: Амитин-Шапиро Залман Львович
Дата народження: 1893 р
Дата смерті: 1968 р
Місце народження: Сосниця
Освіта: Народний університет в Москві, Востфак Ташкентського університету
Діяльність: сходознавець, етнограф, класик киргизької наукової бібліографії
Біографія
Народився в селищі Сосниця колишньої Чернігівської губернії, отримав традиційну єврейську освіту. У 1916 році закінчив Народний університет в Москві, працював учителем у Смоленську. Через рік – він в Середній Азії і тут трудився спочатку в школах, а потім в вузах Узбекистану — в Ташкенті, Самарканді і Бухарі. Закінчив Востфак Ташкентського університету (САГУ) в 1927 році, займався вивченням середньоазіатських (бухарских) євреїв і одним з перших в світовій науці взявся за вивчення історії євреїв в Сіньцзяні. У 1938 році був засуджений на 8 років ВТТ по 58-ю статтею КК РРФСР за сіонізм і звинувачений в «проштовхуванні буржуазно-фашистських і троцькістських трактувань». Після звільнення викладав в САГУ, вивчав культуру малих народів Центральної Азії (зокрема, дунган), головною його справою в післявоєнні роки стала історіографія і бібліографія кіргізоведенія.
Всього написано понад 80 робіт загальним обсягом близько 300 друкованих аркушів, з них опубліковано 60, в тому числі 19 монографій, які зачіпають різні питання історії, культури, релігії, етнографії, історіографії та бібліографії як корінного етносу, так і національних діаспор Середньої Азії (російських, українців, євреїв, циган, уйгурів, дунган). Сім робіт присвячені питанням географії. З 1924 р З. Л. Амитин-Шапиро є дійсним членом Географічного товариства СРСР і одним із засновників його киргизького філії в 1947 р
Похований в Бішкеку.
Наукові праці:
- Женщина и свадебные обряды у туземных (бухарских) евреев Туркестана // ИТО РГО. 1925. Т. 17. С. 169-196;
- О народной медицине туземных («бухарских») евреев Туркестана // Бюллетень САГУ. 1926. Вып. 13. С. 1-16;
- Предание о постройке первой синагоги в Бухаре // Сборник научного кружка при Восточном факультете САГУ. 1928. Вып. 1. С. 1-3;
- Очерк правового быта среднеазиатских евреев. Ташкент, 1931 (переиздание — М.: Текст-Книжники, 2013);
- Очерки социалистического строительства среднеазиатских евреев. Ташкент, 1933;
- Верования и обряды среднеазиатских евреев, связанные с материнством и ранним детством // СЭ. 1933. № 3/4. С. 135-166;
- Национальные меньшинства Узбекистана. Ташкент, 1935 (совм. с И. М. Юабовым);
- К истории изучения дунган // Труды ИЯЛИ КиргФАН СССР. 1948. Вып. 3. С. 97-112;
- Краткий библиографический указатель советской литературы по истории, археологии и этнографии Киргизии // Труды Киргизского гос. педагогического института им. М. В. Фрунзе. 1948. Т. 1. Вып. 2. С. 107-155;
- К истории библиографического изучения киргизского народа и Киргизии // Труды Пржевальского учительского института. 1952. Вып. 1. С. 57-76;
- Библиография дореволюционной русской литературы по истории и экономике Иссык-Кульской области (1768-1917) // Там же. 1953. Вып. 2. С. 111-186;
- «Туркестанские ведомости» как источник по истории Киргизии // Труды ИИ АН КиргССР. 1955. Вып. 1. С. 113-124 (совм. с О. Д. Морозовым);
- Библиографический указатель советской литературы по археологии Киргизии (1918-1954 гг.) // Труды ИИ АН КиргССР. 1956. Вып. 2. С. 109-152;
- Аннотированный указатель по истории, археологии и этнографии Киргизии (1750-1917). Фрунзе, 1958 (совм. с А. С. Стакеевой);
- Библиография изданий Киргизского научно-исследовательского института педагогики (1952-1958). Фрунзе, 1959;
- Библиография Киргизии. Т. 2, ч. 1: Литература о Киргизии (1925-1936). Аннотированный указатель. Фрунзе, 1965; Библиография Киргизии. Т. 1: Литература о Киргизии (1918-1924). Аннотированный указатель. Фрунзе, 1968.
Шафонський Опанас Филимонович
Ім’я: Шафонський Опанас Филимонович
Дата народження: 24 грудня 1740 р
Дата смерті: 27 березня 1811 р
Місце народження: Сосниця
Освіта: університет Лейдена, Медичнна колегія Санкт-Петербурга
Діяльність: лікар, історик, громадський діяч, філософ
Біографія
Опанас Филимонович Шафонський народився в 1740 році в Сосниці в заможній родимі сотника Филимона Шатили.
Батько довірив освіту свого нащадка німцю Фонлосову. За рекомендацією свого вчителя у 16-річному віці Опанас поїхав до Німеччини навчатись власним коштом у педагогічному закладі міста Галле. Здібний юнак продовжив навчання на юридичному факультеті Галльського університету. Опанас Филимонович блискуче захистив дисертацію на здобуття ученого ступеня доктора права, проте не зупинився на досягнутому, та вступив до Лейденського університету, який закінчив зі ступенем доктора філософії. Однак, особливо приваблювала невтомного науковця медицина. Відтак він вступив на медичний факультет Страсбурзького університету, де захистив дисертацію на ступінь доктора медицини по відділу акушерства і гінекології на тему «Про корчі у вагітних, роділь і породіль».
Таким чином, у свої 23 роки О. Шафонський мав три університетські дипломи та три учені ступеня. Згодом він повернувся до Російської імперії (1763 р.), підтвердив свій закордонний диплом у Медичній колегії Санкт-Петербурга та отримав право медичної практики, якій присвятив 18 років життя. Спочатку він обіймав посаду головного лікаря у Другій російській армії, пізніше — у Московському шпиталі. Саме на цій посаді він уславився у боротьбі з «чорною смертю» — моровицею, яка вирувала у Москві впродовж 1770-1772 рр. О. Шафонський став першим серед московських лікарів, хто розпізнав ознаки цієї страшної хвороби, спалахи якої з’являлись щоразу після чергової російсько-турецької військової кампанії. Завдяки виваженим протиепідемічним заходам, він своєчасно виявив хворих солдат у підпорядкованому йому шпиталі та зупинив підступну хворобу. Проте, недбалість головного лікаря Москви Андрія Ріндера призвела до подальшого розповсюдження містом моровиці. До організації шпиталів у Москві та активного запровадження санітарних заходів у масштабі цілого міста долучились лікарі-українці: О. Шафонський, Д. Самойлович, К. Ягельський які, не жаліючи себе, боролись зі смертельною хворобою. Опанас Филимонович, як справжній дослідник, узагальнив всі дані про хворобу та епідемію у ґрунтовній науковій праці «Описание моровой язвы, бывшей в столичном городе Москве с 1770 по 1772 год, с приложением всех для прекращения оной тогда установленных учреждений». Ця книга стала першим науковим виданням у Росії про моровицю. Здобутки О. Шафонського у приборканні епідемії були відзначені підвищенням його до чину колезького радника та призначенням на посаду головного лікаря Москви, а потім — керівника Московської медичної контори. Проте, у віці 41 року він завершив медичну кар’єру і повернувся до Чернігова, де обіймав посади: радника карного суду (1781 р.) та радника намісницького правління (1785 р.). Саме в цей період О. Шафонський долучився до нового напрямку дослідницької діяльності.
На початку 80-х років XVIII ст. російський уряд остаточно ліквідував на Лівобережній Україні рештки автономного устрою колишньої Гетьманщини. Натомість на Лівобережжі в 1782 р. створили Київське, Новгород-Сіверське та Чернігівське намісництва, які очолив генерал-губернатор П. О. Рум’янцев-Задунайський (1725-1796). У 1784 р. генерал-губернатор отримав імператорський указ про підготовку топографічних описів намісництв. Подібно до «Генерального опису Малоросії» (1765-1769) вони складались переважно для обліку податного населення. Російським урядовцям потрібно було облікувати всі природні, людські та матеріальні ресурси Лівобережної України, інкорпорованої до складу Російської імперії. Підготовча робота із створення ґрунтовного опису намісництв на терені Лівобережної Україні розпочалася ще до їх заснування (1779 р.), з часом, до складання топографічного опису Чернігівського намісництва П. Рум’янцев-Задунайський залучив О. Шафонського, як знаного науковця.
З великим ентузіазмом вчений долучився до виконання дорученої справи. Насамперед, дослідник видозмінив і доповнив урядову програму, за якою на місцях збирали відомості городничі, повітові справники та землеміри. Він вдавався до ґрунтовного роз’яснення з приводу окремих пунктів програми опису. Впродовж 1784–1785 рр. Опанас Васильович особисто обстежив цілий ряд міст і повітів намісництва, звернувши пильну увагу на архітектурні та археологічні старожитності краю, пам’ятні місця й урочища. Водночас він розшукував у монастирях, архівах місцевих установах, приватних зібраннях історичні документи. Як досвідчений вчений О. Шафонський ретельно вивчив усю наявну на той час історичну літературу. Робота над працею «Черниговского наместничества топографическим описанием» була завершена наприкінці 1786 р. Першу частину опису становить не передбачений офіційною програмою вступ «О Малой России вообще», який містить опис території Лівобережної України та стислий нарис її історії від найдавніших часів до 1781 р. Друга частина — «О Черниговском наместничестве особенно» була присвячена природньо-географічному середовищу, адміністративно-політичному устрою, соціально-економічному розвитку намісництва та його одинадцять повітів. Опис вміщував важливу інформацію про тогочасну забудову міст та містечок, їхні архітектурно-археологічні пам’ятки, культуру, побут, звичаї і навіть хвороби місцевого населення. Таким чином, ця розлога наукова праця мала неабияку інформативну цінність та доволі високий ступінь достовірності, адже російський уряд прагнув мати точні і виважені відомості про намісництва, їхній економічний, людський та природний потенціал. Роботу великої кількості намісницьких службовців координував досвідчений науковець — О. Шафонський, що вирізняє опис Чернігівського намісництва серед інших. Незважаючи на певні статистичні похибки та історичні неточності, які пояснюються відсутністю в упорядників належного досвіду обстеження й опису значних територій, а також вміння систематизувати і узагальнювати зібраний матеріал, опис залишається безцінним джерелом для дослідників різних галузей знань та займає особливе місце у регіональній історіографії Північного Лівобережжя.
О. Шафонський прожив тридцять років свого життя на Чернігівщині. Він побрався з Ганною Єнько, дочкою колишнього бургомістра і голови Чернігівського магістрату Михайла Єнька. Дбав він і про власний добробут, скуповуючи земельні маєтності у рідному Сосницькому повіті, значно збільшивши маєтності свого батька. Мешкав О. Шафонський в одному з найкращих дерев’яних будинків, на території мальовничого чернігівського Застриження, який нічим не поступався маєтку можновладців Милорадовичів. 27 березня 1811 р. Опанас Филимонович помер у поважному віці та знайшов свій вічний спокій на цвинтарі Воскресенської церкви в Чернігові. Одна з вулиць міста у ХІХ ст. була названа його ім’ям, саме так, міське товариство вшанувало пам’ять свого славетного земляка. На сучасному етапі існування незалежної України відбувається важливий процес відновлення історичної пам’яті. Однією зі складових якого є декомунізація та повернення історичних назв вулицям та провулкам стародавнього Чернігова, обґрунтованих самим життям та давньою історією. Колишня вулиця Паризької Комуни згідно розпорядження Чернігівського міського голови (від 12 лютого 2016 р. № 46-р) перейменована у вулицю Опанаса Шафонського — людини широких поглядів та різнобічних знань, який був діячем своєї епохи, проте залишив неабиякі наукові здобутки нащадкам.
Добичин Борис Дмитрович
Ім’я: Добичин Борис Дмитрович
Дата народження: 5 травня 1898 р
Дата смерті: 14 вересня 1981 р
Місце народження: смт Сосниця
Діяльність: нейрохірург, доктор медичних наук, професор, полковник медичної служби
Освіта: Харківський університет, медицинський факультет
Біографія
Народився 05 травня 1898 року в смт. Сосниця, Сосницького району, Чернігівської області. Один з видатних хірургів нашої країни, доктор медичних наук, професор, полковник медичної служби, головний хірург фронту в роки Великої Вітчизняної. З 1939 по 1951 роки служив в рядах Радянської Армії. Почавши свою діяльність військового лікаря в роки радянсько-фінляндської війни на посаді начальника хірургічного відділення дивізійного госпіталю. В числі небагатьох військових лікарів за заслуги в організації хірургічної допомоги пораненим в роки цієї війни був нагороджений орденом Леніна. Потім Борис Дмитрович Добичин став начальником кафедри оперативної хірургії Куйбишевської військово-медичної академії, в 1942 році призначається старшим інспектором-хірургом управління фронтового евакопункта Північно-західного фронту. З 1943 по 1945 роки обіймає посаду головного хірурга 4-го Українського фронту, а в 1945 році стає армійським хірургом 48-ої армії. Після закінчення війни призначений заступником начальника кафедри загальної хірургії Військово-медичної академії ім. С.М. Кирова, де пропрацював до 1951 року і був звільнений з армії за станом здоров’я. Нагороджений Орденом Леніна, Орденами Вітчизняної війни І та ІІ ступеню, Орденом Червоної зірки, багатьма медалями. Помер Борис Дмитрович Добичин 14 вересня 1981 року.
Людям із порушенням зору
